День пам’яті жертв голодоморів відзначається щорічно в четверту суботу листопада на підставі президентських указів 1998 та 2007 років.
Три голодомори довелося пережити українцям у ХХ сторіччі: 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років. Утім, наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років, що став справжнім геноцидом українського народу.
Голодомору передували ряд факторів: колективізація сільських господарств, «розкуркулення» селян, хлібозаготівельна кампанія. Терор голодом, що тривав в Україні протягом 1932-1933 років, був спрямований на упокорення українського селянства та знищення особистих селянських господарств.
Роками і десятиліттями Голодомор в радянській Україні замовчувався. Дослідження цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-их років минулого століття.
Нелюдські муки голодом довелося пережити пологівцям. На території Чубарівського району (на той час) за приблизними підрахунками від голоду померли більше 2 тисяч наших земляків. Пропонуємо ознайомитися з реальними історіями-спогадами тих, кому вдалося пережити, але не забути страшне лихоліття голодомору 1932-1933 років.
Спогади Плевако Ганни, 1915 року народження. Записані під час експедиції в село Тарасівка, 2008 рік. Далі мовою оригіналу.
«…Я хорошо помню, що голодували і в 1922 році. Та тоді урожай був, но напала гусінь і саранча. Їх було так багато, шо не откривали ні вікна, ні двері в хати, бо залазили скрізь. Ось вони і знищили весь урожай….
…Вже у 1932-му урожай тоже був, але все позабирали актівісти. Їли ми тоді лободу, щирицю, качани з кукурудзи. Ходили на колхозні поля собирать колоски, зерно. За це наказували. Їздили на конях з пльотками і били кого догонять та забирали зібране.
…Ми, старші діти, ходили з мамою в колхоз «Повстанець», помогали їй полоть, пасли колхозну череду. А малі сиділи дома. Якось ми були на роботі, а коли прийшли, побачили, що малим зовсім погано. Получілось, що вони були голодні і наїлись зеленого абрикосу, який тільки нав’язався. Дуже сильне у них було отравлєніє. Тож, мої меншенькі сестрички Люба і Олександра за два тижні померли. Мама з батьком замотали їх худенькі тільця у ряднину і понесли на гробки. Там складали у ями всіх разом, бо копать окремі було нікому, і трошки прикидали землею. Так і поховали моїх сестричок. У тій ямі хоронили і багато інших. Маленького братика Василя, який був із сестрами і тоже їв абрикос, врятувала наша сусідка. Вона каждий день приносила кухлик молока для нього і через це він вижив».
Зі спогадів Мелешкевич Тетяни, 1925 року народження. Записані під час експедиції в м. Пологи, 2009 рік.
Тетяна Семенівна пригадує, що родина мешкала в Чубарівці (нині місто Пологи) у власному будинку. Жили бідно. Коли почався голод 1930-их років родина переїхала в Сталіно (нині Донецьк), бо багато знайомих розповідали, що там можна знайти роботу і прогодувати родину. Зібравши що мали з одягу, родина залишила свій дім просто забивши вікна та двері дошками. В Сталіно знімали житло – сарай на подвір’ї у господарів. Батьки та 4 дітей спали всі разом на земляній долівці. Батько влаштувався працювати на шахту. Щодня звідти приносив дров та вугілля, щоб можна було топити свій сарай. З харчами і у великому місті було скрутно. Батько ходив у шахтарську їдальню, де вимінював вугілля на кістки, з яких вдома мати варила щось схоже на бульйон. Щоб вижити Тетяна з мамою ходили побиратися у Макіївку (передмістя Сталіно). Люди давали чи буряк, чи кукурудзу, вживали в їжу навіть картопляні очистки.
І хоча життя було скрутним, всі пережили голод і у 1934 році повернулися в Чубарівку (Пологи). Життя в рідному місті було не краще. Злидні, бідність, постійне недоїдання. Батьки працювали в колгоспі, а Тетяна з сестрами жебракували. Взагалі, на долю Тетяни випало багато випробувань: проживання у дитячому будинку в Гуляйполі, арешт і репресія батька у 1937 році, перебування на примусових роботах у Німеччині під час Другої світової війни. Але, найголовніше, що вся її родина вижила і вціліла, пронісши через роки не образи і скарги, а вдячність за шанс вижити і бути разом.
Спогади Хлопко Володимира, 1926 року народження. Записано під час експедиції в село Тарасівка, 2008 рік. Далі мовою оригіналу.
«…Голод 1932-1933 років я пам’ятаю добре. Мої батьки працювали в колгоспі імені Воровського. У 1932 році урожай був. Але на трудодні люди нічого не отримали, так як із колгоспу все вивезли.
Мабуть вже ніколи не забуду я присмак коржів, що пекла тоді мати. В ступкі розтирали вони висушений качан з кукурудзи (без зерна), до цього «борошна» домішували лободу, грицики та й пекли коржі. Та і таких коржів не могли наїстись досита. Якось батьки пішли на роботу, а нам із сестрою дали по коржику, а інші коржі склали в сито та сховали на піч. Було тепло і нас, дітей, залишали весь день на вулиці, а хату зачиняли. Свої коржики ми з’їли бистро і вже під обід знову хотіли їсти. Ми знали, що у зачиненій хаті є іще. Так я сестру підсадив, щоб вона через форточку пролізла, открила зсередини вікно. Проліз у хату і я. З печі ми дістали коржики. Страшенно хотілося схопити їх та наїстися, але ми знали, що мама напекла на всіх, не тільки нам. Ми дивилися і боялися взяти хоч один. А потом придумали пооб’їдать коржі по краях, по-кругу, щоб було незамєтно. Так ми й зробили. Пообгризали коржі, знову склали їх у сито й поставили на піч, і так само через вікно вибралися на двір. Ввечері батьки прийшли з роботи, зайшли в хату, і мама дістали сито з коржами, щоб вечерять. Як вони побачили ті обгризені коржики, то довго випитували, як ми до них дісталися. А ми з сестрою мовчали. Мама нас не лаяла тоді, обнімала міцно, а потім сіла біля вікна і заплакала…
…З моїм другом ми ловили горобців. Для цього заманювали їх в половник, закривали, залишаючи тільки одну щілину, щоб їм вилетіть. І через ту щілину ми тих пташенят хватали. Коли мама чи бабуся мого друга варили горобців – було дуже смачно. Їли також ховрахів, лободу, грицики. А вже у 1933 році в колгоспі почали давати трохи зерна, хоч за колоски з поля ще ганяли. Про той голод вже ніколи не забуду».
Далеко в минулому ті страшні голодні роки. Мільйони українців не пережили. Ті, хто вижив, пам’ятають донині. Пам’ять про знищених голодом земляків зберігає Пологівський краєзнавчий музей. В експозиційному розділі щодо подій голодомору 1932-1933 років – світлини і документи, предмети, яких колись торкалися знесилені від голоду руки і численні свідчення пологівців, які дивилися у вічі страшному лиху.
Щороку у четверту суботу листопада Україна і світ вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. 27 листопада о 16:00 у вікнах багатьох українців традиційно засяють свічки і лампадки, віддаючи таким чином шану мільйонам вбитих голодом українців. Закликаємо доєднатися до акції, щоби не забували про Голод 1930-их ми і знали правду наступні покоління.
