Трикутники долі

Фронтовое письмо, не молчи, расскажи

О жестокой войне и о времени том,

Как сражался солдат, как в окопах он жил,

Как страдал и мечтал, как любил отчий дом.

Фронтові листи… Маленькі пожовклі трикутники, збережені реліквії багатьох родин. В роки Другої світової війни їх чекали понад усе. Вони і сьогодні дбайливо зберігаються і передаються від покоління до покоління. Колекція листів Другої світової війни є і у фондовому зібранні Пологівського районного краєзнавчого музею. Напередодні Дня пам’яті та примирення та Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні пропонуємо ознайомитися з епістолярною спадщиною пологівчан та дізнатися про долі їх авторів.

Друга світова війна увірвалася в мирне життя людей у 1939 році і тривала довгих 6 років. За цей час мільйони трикутників були написані, відправлені, отримані. А чиїсь так і не дійшли до адресата.

Із перших днів Другої світової війни Державний комітет оборони прийняв кілька важливих рішень, що стосувалися кореспонденції між фронтом і тилом. Зокрема, було заборонено використовувати поштовий транспорт для господарських робіт. Поштові вагони «чіпляли» до всіх поїздів, навіть до військових ешелонів, прирівнюючи їх до стратегічної зброї чи боєприпасів.

Звідки ж взялася незвичайна форма листів? Чому саме такий вигляд мала? Причиною стала банальна нехватка паперу, конвертів та марок. Як скласти лист-трикутник знав навіть новачок у військовій справі. Для цього прямокутний аркуш паперу по діагоналі складався справа наліво, а потім навпіл – зліва направо. Оскільки аркуші були прямокутними, внизу завжди залишалася вузька смужка, яку заправляли всередину трикутника з попередньо загнутими кутами. На одній стороні аркуша писали текст повідомлення, а потім він складався в трикутник, де на іншій стороні писали адресу і залишали місце для поштових відміток. Такі листи відправлялися без марки і не заклеювалися, адже їх все одно перевіряли: на всіх конвертах стоїть штамп «Просмотрено военной цензурой».

Для листування також використовували спеціальні бланки формату А4, які згорталися у формі конверту. Їх називали «секретка». Поширеним було і використання листівок «воинское» – друкованих бланків із місцем для адреси та тексту. В народі їх іще часто називали «дорогое письмо». Вони мали художнє оформлення патріотичного характеру. На таких листівках друкувалися карикатури на ворога і гасла на кшталт: «Стріляю так, що ні куля – то в німця», «Смерть німецьким окупантам».

У фронтових листах бійці майже не згадували бойові події чи труднощі повсякденного життя. Солдатам заборонялося вказувати номер військової частини, а тим більше – місце свого перебування. Тому часто на сторінках листів реальні події поступалися місцем спогадам, сподіванням, почуттям та вірі в якнайшвидше завершення війни.

«Трикутники долі», «секретки», «воинское» – це листи, просякнуті любов’ю і надією, вірою і відчаєм, страхом і відвагою. Кожен лист і кожен спогад – це доля родини, якої торкнулася війна.

Фрагменти листування родини Супрун із села Новокарлівка Пологського району. Батько, Супрун Артем Самойлович, на фронті з початку війни. Вдома на нього чекали дружина, молодший син Іван та батьки.

Іще в 1941 році родині Супруна А.С. надійшло повідомлення про те, що «Красноармеец пропал без вести 01.11.1941 в Ростовская обл., Куйбышевский р-н, 14 участок». Але повідомлення виявилося помилковим: Артем Самійлович був живий і здоровий та продовжував військову службу.

«Письмо из фронта. К своей дорогой жене. Здраствуй моя любимая жена і синок Ваня. Сообщаю я вам о том шо я пока по милости Божий жив і здоров… Уважаемая моя жена посилаю я вам свой скучаемий чістосердечный горячий прівет…». Так починається один із листів Супруна Артема своїй дружині Агафії.

Майже щоденно писали солдати листи своїм рідним. Важко навіть уявити, в яких умовах їх писали, шлях листів із фронту, з яким нетерпінням ці послання відкривали й жадібно читали і перечитували. Життя тоді ділилося на проміжки часу від бою до бою, від листа до листа. «…дорогая моя жена я січас переживаю очень большие трудності. каждий день грохочет вражеская канонада орудий і пуліметов… я не знаю когда настанет той час шо я услишу твой ласковий голос я уже так жду этой мінути…». 1944 рік, Супрун А.С. до дружини Агафії.

Супрун А.С. до сина Івана, 1944 рік: «Письмо із фронта. Литовской ССР. Народіну своему родному сину Ивану Ар… Ваня передаю тебе свой отцовский горячий привет… Ванюша если б ти знав як я завами скучів і як мне хочется хотяб узнать як ви проживаете, а саме основное хочется знать чи ти свою родною Мамочку слухаеш ілі уже нет. Ваня я як твой родной отец прошу слушай і любі нашу Мамашу більше всех на свете…».

Старший син Супрунів, Микола, капітан медичної служби, в цей час теж був на фронті. Від самого початку війни не бачив його батько. Супрун А.С. родині, 04.03.1944 рік: «Дорогіе мої родителі есліб ви знали як міні скучно завами стало. А за Колей скучно так я наверно недожду того часу шоб я з ним зустрівся і почув его голос яж его бачив іще … з детськім голосом а вже йому 22… Целую я вас с горячім скучаешим серцем…».

Супрун Микола Артемович теж писав листи рідним. Лист матері Супрун Агафії Григорівні та молодшому брату Івану, 1944 рік: «Добрий день Мама и Ваня! Примите мой искренний привет и сами наилутшие пожелания в Вашей жизни. … Я очень соскучился по Вас. Если бы вы только знали. Нет слов, чтобы описать свою тоску. Мамочка, родная моя Я уже немогу сибе представить Ваш образ. Так много времени прошло стех пор. Как все изменилось. … Мама, может быть, что слышно о папаше, то сообщите. Я написал Командиру части письмо. Но ответа не получил…».

За даними сайту «Память народа» Супрун Артем Самійлович «Убит 01.02.1945 Литовская ССР, Кретингский уезд, ст. Скуодас».

Військовослужбовці мали право писати листи у будь-який вільний час. Іншою була ситуація з бійцями, які потрапили в полон. Не всі військовополонені мали можливість подати звістку про себе. А ті, кому все ж вдавалося це зробити, писали на спеціальних бланках, де лише заповнювали певні рядки чи підкреслювали один із запропонованих варіантів відповіді. В експозиції нашого музею представлений такий лист, рядки з якого пропонуємо переглянути.

Лист на спеціальному бланку військовополоненого Лихопуда Феодосія Семеновича до дружини, 18.08.1942 рік: «Моя дорогая. Я нахожусь в немецком плену. У меня все благополучно, я на работе…». На жаль, подальша доля бійця невідома. Між серпнем і вереснем 1942 року він зник безвісти.

Нелегкою і часто трагічною була доля остарбайтерів – людей, яких вивозили на примусові роботи до Німеччини. Відомо, що за період окупації з Пологського району було вивезено більше 8 000 юнаків та дівчат. Їх долі склалися по-різному. З листів дізнаємося про становище цих людей та про їх життя на чужині.

У фондовій колекції краєзнавчого музею є декілька листів остарбайтера Раїси Трусової додому в Пологи із німецького міста Вальсроде. Тут вона працювала на військовому заводі із виготовлення боєприпасів. Ось фрагмент одного із них, 1.10.1942 рік: «… Вот уже пятый месяц, как я нахожусь в Германии, но от вас я не получала ни одного письма и никакой весточки, и я поэтому очень безпокоюсь и думаю о Вас живы ли Вы, здоровы ли Вы и вообще как Вам там живется…». 18 грудня 1942 року на заводі вибухнув 16-ти кілограмовий снаряд, внаслідок чого загинуло більше 20 чоловік, в тому числі і Рая Трусова.

Листоноші приносили в будинки або щастя, або… похоронки. А рідні сподівалися, чекали роками, десятиліттями. І кожну родину ніколи не залишали думки розшукати могилу чоловіка, батька чи брата.

Лист Славного Олексія Федотовича до родини, 05.01.1944 рік: «… с ваших писем я узнал кто у вас был изменником и предателем, то я пишу што пока я жыв буду я им этого ни забуду и никогда не прощу…». Та менше ніж за місяць обірвалося життя Олексія. Але його рідні про це не знали. Сподівалися. Плекали надію. Розшукували. Лише у 1987 році його сестра отримала офіційну відповідь з Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про те, що «..рядовой 131 сп Славный Алексей Федотович, 1917 г.р… умер от ран 2.2.1944 г. Похоронен г. Ленинград Пискаревское кл-ще».

В роки війни пошта була чи не єдиною ниточкою, що пов’язувала фронт із рідними та близькими. У кожному домі, у кожній родині чекали на звістку – солдатський трикутник. Фронтовики також берегли листи з дому – саме вони допомагали їм відважно боротися і виживати.

«Ну, здравствуйте мої любі Варя, Адічок, Ідочка, Юрок. Ви мабуть лічили мене мертвим. Щоденно і перебував у такому стані, а зараз звільнений нашою дорогою Червоною Армією. Був в оточенні у гадів-фашистів, привилась органічна ненависть до них мерзотників… але треба було бачити, як цих «вояк» гнала наша Червона Армія, покидали вони все своє добро, а більша частина попали в полон… ой, скільки прийшлось перетерпіти й побачить, є про що розповідати…».

«…Мої любі, тільки непорушна віра в своє звільнення нашою рідною Армією давала силу жити й терпіти й ждати дня визволення. Твої слова Варя, в першому листі «будь героєм» теж багато мені допомогли, решуче переносив свої й людські страждання… Весь час моїм найбільшим бажанням було одне: щоб не прийшлося Вам бачити й відчути фашиську вонь… Зараз успіхи нашої Славної Чероної Армії величезні – гонять, б’ють їх негідників по всіх напрямах…». Це рядки із листів до родини Рижова Марка Миколайовича. У 1942 році він потрапив у німецький полон, а після звільнення пройшов майже всю війну (наприкінці 1944 року звільнений у запас через тяжку хворобу). Після повернення додому працював директором Басанської середньої школи, отримав почесне звання «Заслужений вчитель УРСР».

Минає 76 річниця завершення Другої світової війни. Дотепер у багатьох українських родинах дбайливо зберігаються пожовклі, написані олівцем листи з фронту, обпалені, надірвані, напівзотлілі. В цих трикутниках людські історії, які зворушують до глибини душі. В них цілі життя, в них фронтові долі. І ці рядки є лише частинкою з багатьох і багатьох спогадів, що промовляють до нас з минулого. І скільки б не сплило часу, лунатимуть їх голоси як свідчення боротьби, мужності і віри в світле майбутнє.

На дне окопного оврага

Добыл я гильзу из стены.

А в ней — истлевшая бумага,

Письмо, пришедшее с войны.

Должно быть, кто-то перед боем

Смочил графит карандаша

И с перемазанной губою

Писал как думал — не спеша.

Вручал слова бумаге бренной,

Писал, склоняясь к фитилю…

И вот слова сожрало время,

И лишь одно сквозит: «Лю-блю…»